NovelBay

🔥«Контракт забороняв закохуватися. Але коли він поцілував мене на задньому сидінні свого розкішного авто, усе вийшло з-під контролю.»======Я відірвала погляд від екрана комп'ютера, коли пролунав сигнал ліфта. Жінка в червоній сукні впевнено крокувала до мене, її підбори стукали по мармуровій підлозі, наче таймер, що відраховує час до хаосу. «Я прийшла до Аларіка». Вона вперлася доглянутими руками в мій стіл, нахилившись уперед з усмішкою, яка не торкалася її очей. «У вас призначено?» «Мені не потрібно призначення. У нас... спільне минуле. Просто скажіть йому, що прийшла Серафіна». «Вибачте, але містер Стерлінг приймає лише за попереднім записом. Я можу допомогти вам запланувати зустріч на наступний тиждень...» «Послухай мене, дрібна секретарко», — перебила вона. «Я Серафіна Бомонт. Я провела ніч з Аларіком минулих вихідних, і я не піду, поки не побачу його». «Як я вже згадувала, без попереднього запису або прямого дозволу містера Стерлінга...» «Ким ти себе уявила? Думаєш, якщо ти цілими днями стоїш біля нього, приносиш йому каву та робиш нотатки, то ти якась особлива?» «Пані, я змушена попросити вас піти...» «Ти жалюгідна. Граєш роль охоронця, вдаєш, що ти щось значиш. Б'юся об заклад, ти фантазуєш про те, як він тебе помітить, чи не так? Люба, навіть якщо ти розсунеш ноги на цьому столі, він і вдруге на тебе не гляне. Йому потрібна справжня жінка, а не якась розпачлива помічниця, що грається в переодягання у своєму дешевому піджаку з Target». «Охорона виведе вас, якщо це буде необхідно». «Ти не наважишся. Ти знаєш, хто мій батько? Один мій дзвінок — і ти вилетиш з роботи». «А я можу виставити вас звідси одним натисканням кнопки». Я поклала руку біля кнопки тривоги під столом. «Ваш вибір, міс Бомонт». Обличчя Серафіни спотворилося від люті. Одним плавним рухом вона схопила глечик з водою з мого столу і вилила весь вміст мені на голову. Крижана вода промочила моє волосся, макіяж і новеньку блузку — до речі, вона була не з Target. «Ой». Вона зневажливо посміхнулася, з гуркотом кинувши порожній глечик на мою клавіатуру. «Схоже, комусь потрібен рушник». Але перш ніж я встигла усвідомити свій наступний крок, знову пролунав сигнал ліфта. Вийшов Аларік Стерлінг, заповнюючи собою вестибюль, наче грозовий фронт. Його легка хода сповільнилася, коли він побачив цю сцену: я, схожа на мокру мишу, Серафіна, що випиналася, як кішка, яка щойно з’їла сметану, і вода, що розтікалася по моєму столу та дорогій електроніці. «Що ж». Його голос розрізав напругу. «Це точно не те вітання, на яке я очікував». Обличчя Серафіни розквітло. «Аларіку, любий! Я якраз...» «Нападала на мою особисту асистентку та псувала майно компанії?» Він підійшов до нас у три кроки. «Смілива стратегія». «Я просто розмовляла з твоїм секретарем». Її голос був солодким, як мед, тоді як очі пронизували мене поглядом. «Вона відмовилася пустити мене до тебе». «Бо це її робота». Аларік передав мені свою хустинку з монограмою. Його дотик викликав небажане тремтіння в моїй руці. «Міс Торн дотримується моїх інструкцій до останньої літери. Саме тому вона незамінна». Я промокнула обличчя, радіючи, що сьогодні нанесла водостійку туш. Хустинка пахла його одеколоном — деталь, на якій я намагалася не зосереджуватися. «Але, любий», — Серафіна підійшла ближче до Аларіка, похитуючи стегнами. «Після нашої чарівної ночі...» «Ти маєш на увазі той благодійний бал, де ти перебрала з шампанським, і я викликав тобі таксі? Це навряд чи було чарівно, хоча я чув, що ти розповідаєш місту зовсім іншу версію». Я прикусила губу, щоб приховати посмішку. «Я...» Серафіна роззявила рота, наче риба, викинута на берег. «А тепер», — рука Аларіка лягла мені на плече, і я почала благати долю, щоб він не відчув, як підскочив мій пульс. «Ти щойно напала на мою улюблену співробітницю і, ймовірно, знищила обладнання приблизно на десять тисяч доларів. Ти хочеш, щоб я викликав охорону чи поліцію?» Я відчула, як мої щоки запалали від слів «улюблена співробітниця». Він завжди був таким — чарівним, схильним до флірту, змушував кожного відчувати себе особливим. Це нічого не значило. «Ти не наважишся». Але впевненість Серафіни похитнулася. «Перевір. Я захищаю своїх людей, особливо тих, завдяки кому моє життя працює злагоджено. Насправді, мені варто взагалі заборонити тобі вхід до цієї будівлі. Що ви думаєте, міс Торн?» «Я думаю, це цілком слушна думка, містере Стерлінг». Я зберігала професійний тон, попри те, що його дотик обпікав мене. Обличчя Серафіни змінило п'ятдесят відтінків червоного. «Це смішно. Ви пошкодуєте про це. Ви обоє». «Єдине, про що я шкодую, це те, що не витягнув телефон, аби записати цю істерику. Охорона вже піднімається. Раджу піти до того, як вони з'являться». «Мій батько дізнається про це!» «Я впевнений, що так і буде. Передавай вітання Бартолом'ю. Скажи йому, що акції його компанії останнім часом виглядають хитко». Як тільки двері ліфта зачинилися перед її розлюченим обличчям, рука Аларіка залишила моє плече, і я миттєво відчула брак її тепла — думка, яку я швидко запхнула в папку свого мозку під назвою «не аналізувати». Я підвелася зі стільця, вода стікала на підлогу. «Ви в порядку?» Аларік насупився, оцінюючи збитки. «Вона не завдала вам болю?» «Тільки моїй гордості. І, можливо, електроніці». Я торкнулася залитої водою клавіатури, яка відповіла тривожною іскрою. «Залиште це. Я попрошу ІТ-відділ принести заміну». Він дістав телефон. «Сайлас відвезе вас до торгового центру за п'ятнадцять хвилин. Скористайтеся корпоративною карткою, щоб купити все необхідне — одяг, косметику, засоби для волосся». «Дякую, містере Стерлінгу, але це дрібниці. Моя зміна закінчується за годину, і в мене є плани після роботи». «Ви збираєтеся сидіти в мокрому одязі ще годину?» «Я впораюся», — наполягла я з посмішкою. «Але я вдячна за пропозицію». Він подивився на мене поглядом, який говорив, що він мені не вірить, але все ж кивнув. Я відчинила двері ресторану, готова до спокійної вечері з Фібі після мого жахливого дня. Хостес провела мене до нашої звичної кутової кабінки, але я різко зупинилася. Замість моєї найкращої подруги там сидів ще й чоловік. «Ів!» Фібі підхопилася, махаючи рукою так, ніби я могла не помітити її в напівпорожньому ресторані. «Ти прийшла! Познайомся з Бредлі!» Я змусила себе посміхнутися і сіла навпроти них. Звісно, Фібі влаштувала мені сюрприз у вигляді побачення наосліп саме після такого дня. «Ів, це Бредлі. Він фінансовий аналітик, я познайомилася з ним на тому йога-ретриті минулого місяця». Очі Фібі іскрилися радістю свахи. «Бредлі, це моя найкраща подруга Евеліна». «Дуже приємно». Бредлі продемонстрував ідеально відбілені зуби. «Фібі так багато розповідала мені про вас». Я стримала бажання штовхнути Фібі під столом. «Сподіваюся, тільки хороше?» Ми вели незручну світську розмову про погоду та меню ресторану, поки Бредлі не відлучився до вбиральні. Щойно він зник з поля зору, Фібі накинулася на мене. «Хіба він не красень? Які плечі! І він такий успішний — ти б бачила його квартиру в центрі». «Фі...» «Та облиш, коли ти востаннє була на справжньому побаченні? Ти забагато працюєш, люба. Кожному потрібен хтось, на кого можна покластися». «Мені зараз добре самій. З маминим лікуванням і всім іншим...» «Як вона?» Вираз обличчя Фібі пом'якшав. «Так само. Нові ліки дорогі, але...» Я знизала плечима. «А той твій братик досі зник безвісти?» Обличчя Фібі потемніло. «Який же егоїстичний покидьок, залишив тебе з усім самою». «Я не хочу про нього говорити. Мама працювала на трьох роботах, щоб виростити нас. Найменше, що я можу зробити, — це допомогти їй зараз». Бредлі повернувся, поправляючи дизайнерську краватку. «Вибачте за це. Отже, на чому ми зупинилися?» «Евеліна якраз розповідала про свій робочий день», — прощебетала Фібі. «О, точно — ви працюєте секретаркою чи щось таке?» — запитав Бредлі. «Особиста асистентка Аларіка Стерлінга в Sterling Global». «Аларік Стерлінг? Генеральний директор?» Він нахилився вперед, спершись ліктями на стіл. «Мабуть, це досить... вимоглива посада». «Перепрошую?» «Та годі вам, ми всі знаємо, як це працює». Він підмигнув. «Красива молода жінка, впливовий керівник — я впевнений, ви знайшли способи стати незамінною для компанії». У Фібі відвисла щелепа. «Бредлі!» «А що? Я просто кажу те, що всі думають, коли бачать такі стосунки». Він неозначено махнув рукою в мій бік. «Я не засуджую. Дівчина має використовувати свої переваги». «Ти справжня свиня». Обличчя Фібі почервоніло. «Забирайся». «Гей, я просто чесний. Не варто ставати в позу...» «Геть!» Фібі встала, вказуючи пальцем на двері. «Зараз же». «Добре, добре. Мабуть, деякі люди не витримують правди». Він вислизнув з кабінки, поправляючи піджак. «Подзвони мені, коли будеш готова дивитися на речі реально». Ми дивилися, як він пробирається між столами до виходу. Фібі впала назад у крісло, згораючи від сорому. «Боже мій, Ів. Мені так, так шкода. Не можу повірити, що я вважала його пристойною людиною. На йозі він здавався таким милим!» «Ну, принаймні ми дізналися, що він сміття, ще до того, як принесли закуски». Я схопила меню, налаштована врятувати наш вечір. «Отже, щодо тих начос, які ми завжди беремо...» «Але все одно! Те, що він сказав про тебе і містера Стерлінга!» Вона похитала головою. «Я почуваюся жахливо». «Забудь про нього. Серйозно». Я погукала офіціанта. «Начос і дві маргарити, будь ласка. Мені подвійну». Фібі повеселішала, в її очах з'явився вогник. «Хоча, можливо, Бредлі мав рацію. Не про те, що ти — ну, ти розумієш — а про те, що ти подобаєшся містеру Стерлінгу. Я бачила, як він на тебе дивиться». Я поперхнулася водою, закашлявшись. «Що? Ні! Це... це неможливо. Він мій бос!» «А чому б ні? Ти розумна, розкішна, і він явно зацікавлений». «Припини!» Я схопила серветку, щоб витерти підборіддя. «Це зовсім не так». Фібі розреготалася. «Розслабся, я жартую! Всі знають, що Аларік Стерлінг — найвідоміший плейбой Зеніта. Щотижня нові супермоделі, вечірки на яхтах у Монако». Вона нахилилася вперед. «Просто будь обережна, добре? Не дозволяй цьому вродливому обличчю та шарму обдурити тебе. Чоловіки на кшталт нього не заводять стосунків — вони колекціонують трофеї». «Повір, я чудово знаю, хто він такий». Мій телефон завібрував. Я дістала телефон, щоб перевірити повідомлення. На екрані висвітилося ім'я Аларіка. «Парк-авеню, 325, пентгаус. Приїжджай негайно». Жодних пояснень, жодного контексту. Типовий Аларік. «Все добре?» Фібі зазирнула через стіл. «Робота». Я схопила сумочку, вже вислизаючи з кабінки. «Перенесемо начос?» «Знову? Це вже стає смішним. Майже восьма вечора!» «Знаю, знаю. Але...» «Ніяких «але»! Ти не його особиста служниця. У тебе теж є життя. Що може бути настільки терміновим?» «Ймовірно, черговий захід для нетворкінгу в останню хвилину. Він іноді так робить — запрошує потенційних інвесторів на напої. Хтось має координувати кейтеринг і займатися списком гостей». «І цим кимось завжди маєш бути ти?» «Це моя робота». «Твоя робота закінчилася три години тому». Голос Фібі пом'якшав. «Я хвилююся за тебе, знаєш?» «Я знаю. Але ця робота — пільги, зарплата — допомагає мамі боротися. Я не можу ризикувати її втратити». «Просто будь обережна, добре?» Я кивнула, вже на півшляху до дверей. Прохолодне нічне повітря вдарило в обличчя, коли я зупинила таксі. Таксі пробиралося крізь сяючі вулиці Зеніта. Рахунки за лікування мами переслідували мене, зростаючи з кожним місяцем. Я не могла схибити. Не тоді, коли я була їй так потрібна. Попереду виринула будівля на Парк-авеню, 325 — суцільне блискуче скло та сталь, що сягали нічного неба. Швейцар кивнув, коли я перетнула мармуровий вестибюль до приватного ліфта. Мій палець завагався над кнопкою пентгауса. Щось було... не так. Зазвичай, коли Аларік влаштовував спонтанні зібрання, у вестибюлі все кипіло — офіціанти поспішали з припасами, гості прибували в дизайнерських костюмах і коктейльних сукнях. Сьогодні ж панувала тиша. Мої підбори цокали по мармуровій підлозі, коли я вийшла з ліфта, відлуння розносилося порожнім простором. Тепле світло розливалося по сучасних меблях і вікнах від підлоги до стелі, демонструючи вогні міста внизу. «Містере Стерлінгу?» Жодної відповіді. Лише тихе гудіння кондиціонера. Волосся на потилиці стало дибки. Щось точно було не так. Позаду мене рипнула мостина. Я різко розвернулася, серце калатало. Аларік стояв там, недбало прихилившись до одвірка. Він зробив крок уперед, скорочуючи відстань між нами трьома довгими кроками. Перш ніж я встигла зреагувати, він притис мене до стіни, упершись однією рукою біля моєї голови. Розділ 2 Евеліна Його присутність була п’янкою. Одеколон Аларіка огорнув мене, залишаючи шлейф темних спецій і чогось земного. Мій пульс прискорився, коли він нахилився ближче; наші обличчя розділяли лічені дюйми. «Ти тут», — прошепотів він. «Містере Стерлінгу, що відбувається?» Мій голос тремтів. Я поклала руку йому на груди, маючи намір відштовхнути його, але відчула лише міцні м’язи під його сорочкою. Він перехопив мою руку, переплітаючи свої пальці з моїми та притискаючи її до стіни. Жар від його дотику був подібний до електричного розряду, що пройшов крізь усе моє тіло. Моє дихання стало уривчастим, а серце гупало у вухах. Його очі були темними, зіниці розширеними. «Ти справді тут», — хрипко прошепотів він. Його погляд ковзав по моєму обличчю, затримуючись на губах, а теплий подих лоскотав щоку. «Ви... в порядку?» — пролепетала я. Його зіниці здавалися більшими, ніж зазвичай, майже поглинаючи синяву райдужки. Щось було не так. Він під кайфом? «Я більше ніж у порядку». Він притулився обличчям до моєї шиї, торкаючись шкіри губами. «Ти ідеальна». «Я думаю, вам потрібна медична допомога...» Він не дав мені договорити. Його губи накрили мої, і світ ніби перевернувся. Поцілунок був несамовитим, відчайдушним і сповненим голоду, від якого перехоплювало подих. Його вільна рука знайшла мою талію, притягуючи мене до себе. Міцно. Невблаганно. Розсудлива частина мого мозку кричала, щоб я відштовхнула його, покликала на допомогу. Але потім його язик розімкнув мої губи, і мої коліна підкосилися. Я вхопилася за його плечі, щоб утриматися, мої пальці впилися в дорогу тканину його піджака. Його поцілунок ставав дедалі інтенсивнішим, позбавляючи мене здатності думати чи дихати. Коли наші язики переплелися, з моїх губ вирвався стогін — у якому я б нізащо не зізналася, якби мене запитали. Мої руки блукали по його плечах і спині, відчуваючи, як під моїми пальцями напружуються м'язи. Його хватка на моїй талії посиніла, він легко підняв мене. Перш ніж я встигла оговтатися, він повів мене назад, до спальні. Ми спотикалися, не розриваючи поцілунку, поки мої коліна не вперлися в величезне ліжко. Він обережно штовхнув мене на матрац, нависнувши зверху. Його очі були дикими, голодними. «Знімай», — прохрипів він, нетерпляче смикаючи мою блузку. Я заходилася розстібати ґудзики, мої пальці були незграбними від збудження. Зрештою мені вдалося розправитися з тканиною і скинути її; мої груди вивільнилися, а мереживний бюстгальтер ледь стримував їх. Його погляд потемнів, він різко стягнув чашки бюстгальтера вниз, підставляючи мої напружені соски прохолодному повітрю. Він нахилився, захопивши один сосок ротом і сильно всмоктуючи його. Я вигнулася, хапаючи ротом повітря, коли він зачепив мене зубами. Його вільна рука сковзнула нижче, під пояс моїх штанів. Тієї миті, коли він знайшов мій клітор крізь тонку тканину трусиків, крізь мене пройшов гострий розряд. «Чорт», — застогнала я, зариваючись пальцями в його волосся і притискаючи його до своїх грудей. Одним швидким рухом він стягнув мої штани та трусики. Прохолодне повітря торкнулося моєї мокрої кицьки, змусивши мене здригнутися. Його руки розвели мої стегна, пальці ковзнули в мою вологу гарячу плоть, втискаючись усередину. Я скрикнула, мої стегна самі почали рухатися назустріч його руці. «Ти вже така чортовськи мокра», — пробурмотів він, майже про себе. «Я міг би взяти тебе просто тут». Перш ніж я встигла відповісти, він витягнув пальці, залишаючи мене знемагати від бажання. Затамувавши подих, я спостерігала, як він швидко розстебнув ремінь і змійку на штанах. Він не став роздягатися повністю, але його масивний, твердий як камінь член вивільнився, і мої очі розширилися від цього видовища. Він влаштувався між моїми ногами, притиснувши голівку члена до входу, дражнячи мене його товщиною. Я закрутилася, моє тіло благало його заповнити мене. Він увійшов у мене різко і швидко, повністю занурившись одним потужним поштовхом. Від першого розтягнення в очах полетіли іскри, але незабаром задоволення поглинуло все інше. Його член заповнював мене цілком, торкаючись точок, про існування яких я і не здогадувалася. Мої нігті впилися в його спину, коли він задав нещадний ритм, і кожен поштовх посилав хвилі екстазу крізь моє тіло. Його рот знову накрив мій у відчайдушному, майже грубому поцілунку. Його руки міцно тримали мої стегна, поки він вбивався в мене. Наші тіла зіштовхувалися з вологим звуком, що змішувався з нашим стогоном і важким диханням. «Боже, яка ти вузька», — прохрипів він, його подих був гарячим і уривчастим. «Це просто неймовірно». Ми рухалися в унісон, наші тіла сплелися в первісному танці. Я відчувала, як наростає напруга, вершина оргазму була вже зовсім поруч. Він змінив кут нахилу стегон, і ця зміна змусила його сильніше тиснути на мою точку G. Я скрикнула, все моє тіло напружилося. «Я вже близько, Аларіку», — видихнула я, дряпаючи нігтями його спину. Мій голос, здавалося, підстьобнув його, його рухи стали ще несамовитішими. Він входив у мене з такою силою, що я вхопилася за простирадла, намагаючись утриматися в реальності посеред цього неймовірного задоволення. «Так, чорт забирай, бери все», — простогнав він, його темп став хаотичним. «Кінчай для мене». Його слова підштовхнули мене до краю. З останнім криком я вибухнула, моя кицька міцно стиснула його член, коли хвилі оргазму накотилися на мене. Я віддалася цій бурі, моє тіло здригалося в конвульсіях, поки він продовжував брати мене. Саме тоді, коли мій оргазм почав згасати, я почула, як він пробурмотів: «Чорт, Еловін». Я завмерла. У голові все закрутилося. Еловін?! Хто, в біса, така Еловін? Але я не могла довго думати про це, бо він продовжував входити в мене з дикою інтенсивністю. Моє перестимульоване тіло відреагувало всупереч моєму збентеженню, вже наростала нова хвиля. «Еловін, твоя кицька така чортовськи вузька». Він штовхнувся в мене востаннє, виливаючись усередину з гортанним стогоном. Його тіло тремтіло, його розрядка спровокувала мою. Ще один оргазм прокотився крізь мене, залишаючи мене бездиханною та знесиленою. Коли туман задоволення розсіявся, настала сувора реальність. Аларік назвав ім'я іншої жінки, займаючись сексом зі мною. Він навіть не знав, хто я. Коли він упав поруч зі мною на ліжко, важко дихаючи, я вставилася в стелю, а мої думки мчали навперегін. Хто така Еловін? Вона теж працює на нього, чи це просто одна з його численних перемог? Ця думка гризла мене, наче невгамовний свербіж, який неможливо вгамувати. Я вислизнула з-під його руки, мої ноги все ще тремтіли. М’яке хропіння Аларіка заповнило спальню, поки я збирала свій розкиданий одяг. Звісно, він відключився — типовий чоловік. Принаймні він не назвав мене «крихіткою» чи якимось іншим банальним прізвиськом. Ні, він вибрав «Еловін». Я пошкандибала до ванної, здригнувшись від власного відображення. Моє ретельно викладене волосся тепер нагадувало пташине гніздо, а помада... ну, вона була точно не там, де мала б бути. Поки я приводила себе до ладу, мої думки повернулися до стосу угод про нерозголошення в моєму столі — усіх тих жінок, чиї шляхи перетиналися з Аларіком Стерлінгом. «Принаймні мені не довелося складати угоду про нерозголошення для самої себе», — пробурмотіла я. Бути асистенткою Аларіка означало прибирати за ним, замовляти квіти та подарунки «з вибаченнями» для низки моделей і світських левиць, яких він залишав після себе. Але Еловін? Цього імені не було в жодному моєму файлі. Я поправила одяг і перевірила телефон — 22:27. Лікар ще не мав спати. Я прокрутила список контактів, знайшовши номер доктора Фолкнера. Мій великий палець завис над кнопкою виклику, поки хропіння Аларіка відлунювало зі спальні. «Докторе Фолкнер? Вибачте, що турбую так пізно». Мій голос був рівним і професійним. Наче я щойно не займалася неймовірним сексом зі своїм босом. «Це Евеліна Торн, асистентка містера Стерлінга». «Що він знову накоїв?» — зітхнув доктор Фолкнер. «Він здається не при собі. Розширені зіниці, незвична поведінка. Я знайшла його в такому стані, коли прийшла занести термінові документи». Брехня злетіла з губ легко. Занадто легко. «Наркотики?» «Можливо. Зараз він спить, але...» «Буду за двадцять хвилин». «Дякую, докторе». Я завершила виклик і сховала телефон у кишеню. Повернувшись до спальні, я побачила Аларіка, який розпластався на незастеленому ліжку, наче повалена грецька статуя: костюм пом'ятий, штани досі розстебнуті. «Так. Час привести тебе в належний вигляд». Я оглянула кімнату. Нічна тумбочка зсунулася на фут ліворуч. Декоративна ваза хиталася на краю — як ми її не розбили? Я підійшла до сплячого Аларіка. «Тільки спробуй прокинутися», — прошепотіла я, тягнучись до його змійки. Мої пальці тремтіли, поки я швидко заправляла його сорочку і застібала штани. З ременем виявилося складніше — просилювати його крізь петлі, коли він лежав мертвим вантажем, вимагало певної винахідливості. Його голова хитнулася вбік. «Ммм... Еловін...» Я затягнула ремінь з більшою силою, ніж було потрібно. «Так-так. Еловін. Ким би вона не була». Пролунав дверний дзвінок. Чорт. Доктор Фолкнер приїхав раніше. Я кинулася поправляти тумбочку, штовхаючи її на місце. Швидкий огляд кімнати — більше нічого не здавалося підозрілим. Я схопила подушку і підклала її під голову Аларіка, намагаючись створити враження, ніби він просто задрімав. Доктор Фолкнер увійшов у квартиру з медичною сумкою в руках. «Добрий вечір, міс Торн». «Докторе. Дякую, що приїхали так швидко». Я вказала на Аларіка. «Я знайшла його таким, коли прийшла віддати термінові папери». Лікар опустився на коліна біля ліжка, перевіряючи пульс Аларіка. «Є ідеї, що він міг вжити?» «Жодних. Він здавався... не в собі». Применшення століття. «Розширені зіниці, дивна поведінка». Доктор Фолкнер підняв повіки Аларіка, присвітивши маленьким ліхтариком. «Ймовірно, якийсь клубний наркотик. Хоча на нього не схоже вживати таке наодинці». «Мені викликати охорону? Його водія?» «Не треба. Я залишуся, поки він не прийде до тями». Він дістав манжету для вимірювання тиску. «Вам варто йти додому, міс Торн. Далі я сам». Я кивнула, забираючи сумочку. «Звісно. Ще раз дякую». Я поспішила до ліфта. Моє відображення в металевих дверях виглядало майже спокійним, якби не припухлі губи та розчервонілі щоки. Нічне повітря вдарило в обличчя, коли я ловила таксі, відчуваючи гостру потребу опинитися вдома і все обдумати. «Куди їдемо?» — запитав водій. «Куди завгодно, тільки не звідси». Я помітила його стурбований погляд у дзеркалі заднього виду. «Вибачте. 42-га та 8-ма, будь ласка». Поки вогні міста миготіли повз, я думала про те, як завтра гляну Аларіку в очі. Чи згадає він хоч щось? І що важливіше — хто, в біса, така Еловін? Розділ 3 Евеліна Я прокинулася з відчуттям, ніби мене переїхала вантажівка — дуже сексуальна вантажівка у формі Аларіка Стерлінга. Тіло ломило в місцях, про існування яких я вже й забула, а на внутрішній стороні стегон красувалися синці — німі свідки вчорашніх подій. «Зберися, Евеліно», — пробурмотіла я своєму відображенню, наносячи консилер під очі. Попри всі зусилля з макіяжем, жінка, яка дивилася на мене з дзеркала, мала вигляд людини, що добряче погуляла. Поїздка в метро на роботу була справжніми тортурами. Кожен поштовх і погойдування нагадували мені про те, як Аларік рухався в мені. Як його руки стискали мої стегна. Як він назвав мене Еловін. Еловін. Це ім'я літало в моїй голові, наче розлючена кулька для пінг-понгу. Я провела півночі, гуглячи «Еловін Аларік Стерлінг», але результат був нульовим. Не те щоб я ревнувала чи щось таке. Тобто, з якого дива мені ревнувати до когось, чиє ім'я мій бос стогнав, перебуваючи під кайфом від бог знає чого? Поїздка в ліфті до офісу здалася довшою, ніж зазвичай. Я перевірила телефон сімнадцять разів за тридцять секунд, молячись, щоб там не було повідомлення від Аларіка. Нічого. Слава Богу. Я зазирнула в кабінет Аларіка. Порожньо. Полегшення, що захлиснуло мене, було аж занадто відчутним. Упавши в крісло, я закрила обличчя руками. «Все гаразд. Все нормально. Він, мабуть, нічого не пам'ятає. А якщо й пам'ятає, ну що ж... я просто переїду в Антарктиду. Чула, там потрібні секретарки». Мій телефон завібрував. Я підскочила так сильно, що вдарилася коліном об шухляду столу. Потираючи коліно, я перевірила повідомлення. Просто спам про збільшення частин тіла, яких у мене навіть немає. Ранок минув у тумані параної. Кожен крок у коридорі змушував мене напружуватися, наче винного підлітка. До десятої ранку м'язи шиї стали твердими, як сталеві троси, від постійних озирань на двері. Моє горня було порожнім, наче кепкуючи з мене. Мені потрібен був кофеїн. Я схопила горня і швидким кроком попрямувала до кімнати відпочинку. Я цілеспрямовано йшла до кавоварки, вже відчуваючи смак цього солодкого порятунку. «Евеліно! Саме тебе я й хотіла бачити!» Я мало не впустила горня. Мейсі з бухгалтерії матеріалізувалася поруч, усміхаючись так, ніби щойно виявила схему ухилення від податків у звітах компанії. «Привіт, Мейсі». Я зосередилася на наливанні кави, благаючи свої руки не тремтіти. «То як», — вона сперлася на стійку, її очі виблискували. «Було гаряче побачення вчора?» Кава хлюпнула через край. «Що? Ні. З чого ти взяла...» «У тебе там досить помітний засос». Вона вказала на мою шию, хитро посміхаючись. «Хіба що ти захопилася боротьбою у вільний час?» Моя вільна рука миттєво злетіла до шиї. Жах охопив мене, коли я відчула чутливе місце трохи нижче вуха. Те саме місце, де Аларік мітив мене, наче перезбуджений вампір. Думки мчали швидше за ранкове метро. «О, це? Плойка. Ранкова незграбність». Я вичавила з себе сміх, який прозвучав як хрип задушеного кота. «Нічого собі плойка. Більше схоже на те, що хтось намагався...» «Ой, подивися на час!» Я глянула на своє голе зап'ястя, де годинника точно не було. «Звіти про витрати самі себе не зроблять!» «Але ти ж не допила каву...» Я залишила напівпорожнє горня на стійці і швидко пішла до виходу з грацією новонародженого жирафа. Мої підбори цокали по плитці, вистукуючи щось схоже на сигнал SOS. Я впала у своє крісло, серце калатало так, ніби я щойно пробігла марафон на шпильках. Руки тремтіли, поки я намагалася взяти себе в руки. Про що я думала? Плойка? Серйозно? Могла б уже сказати, що це було побачення на одну ніч. Це звучало б хоч трохи правдоподібніше. Боже, побачення на одну ніч — це було б ще гірше. Чутки про нас з Аларіком ходили ще відтоді, як я стала його асистенткою. Було й так погано, що я отримала цю посаду, пропрацювавши в компанії зовсім недовго. Всі думали, що я проклала собі шлях через ліжко, що я розсунула ноги перед ним, аби просунутися по службі. Попри всю мою важку працю, шепіт за спиною не припинявся. Колеги, які раніше були друзями, тепер ледве дивилися мені в очі. Їхні тихі розмови припинялися, щойно я заходила в кімнату, змінюючись натягнутими посмішками та незручною тишею. Хоча я спочатку не хотіла цієї роботи, я погодилася на неї через високу зарплату, необхідну для оплати медичних рахунків моєї мами. Але зараз? Ситуація була просто жахливою. Якщо хтось дізнається, що сталося минулої ночі, вони подумають, що чутки були правдою. Вони повірять, що я використала своє тіло, щоб піднятися по соціальних сходах — те, чого б я ніколи не зробила. Ніхто не повинен був дізнатися, що ми з Аларіком спали разом. Сама ця думка змушувала мій шлунок стискатися. Я молилася, щоб Аларік про все забув, стер цей спогад, наче його ніколи й не було. Звісно, я розуміла, що не можу вічно від нього ховатися. Рано чи пізно мені доведеться з'явитися до нього у справах. Але я була переконана, що лікар скаже йому, ніби нічого не сталося. А навіть якщо він щось і згадає, він піде до Еловін. Кожна жінка, з якою спав Аларік, хотіла стати його дружиною. Тож якщо він запитає Еловін, чи була вона з ним тієї ночі, вона точно скаже «так», аби стати до нього ближче. Конференц-зал здався мені меншим, ніж зазвичай, поки я розкладала матеріали для зустрічі, гостро відчуваючи присутність Аларіка на чолі столу. Руки тремтіли, коли я роздавала фінансові звіти, намагаючись не відривати погляду від паперів. «Всі на місці?» Голос Аларіка викликав мурашки по спині. Той самий голос, який шепотів мені на вухо два дні тому. Я ризикнула підняти погляд. Фатальна помилка. Його очі зустрілися з моїми, і раптом я знову опинилася в його пентгаусі, відчуваючи його руки на своїй шкірі та його гарячий подих на шиї. Обличчя спалахнуло сильніше, ніж від свіжої кави. «Міс Торн?» Я здригнулася, мало не впустивши решту звітів. «Так, містере Стерлінгу?» «Квартальні прогнози?» Точно. Робота. Професіоналізм. Я зможу. Я перебрала папери, намагаючись заспокоїти серце. «Ось вони». Мій голос прозвучав тонше, ніж писк миші на сироварні. Аларік насупився. «Ви добре почуваєтеся? Ви якась розчервоніла». Звісно, розчервоніла. «Просто тут душно». Я смикнула комірець, випадково відкривши слід на шиї, що вже почав зникати. Його погляд на мить затримався на цій плямі, а потім повернувся до звітів без жодних ознак пізнавання. Нічого. Жодного проблиску спогаду про нашу пристрасну ніч. Нарада тягнулася нескінченно. Я механічно робила нотатки, крадькома позираючи на Аларіка між пунктами порядку денного. Він тримався абсолютно невимушено, обговорюючи прибутки так, ніби не він перевернув мій світ два дні тому. Нарешті зустріч закінчилася, але моє полегшення було недовгим. Аларік поманив мене пальцем до свого кабінету. Ноги стали наче ватяні, коли я пішла за ним. Він всівся у своє шкіряне крісло, наче король на троні, а я завмерла біля дверей, як винна школярка. Ранкове сонце крізь високі вікна огортало його ангельським сяйвом. Несправедливо. Цей чоловік виглядав так, ніби щойно зійшов зі сторінок модного журналу, тоді як я ледве стримувала бажання втекти. «Зачиніть двері, міс Торн». Я виконала прохання, моя рука злегка тремтіла на ручці. Ось воно. Він усе згадав і зараз мене звільнить. Або, що ще гірше, щось запропонує. Я не знала, який сценарій лякав мене більше. «Сідайте». Він указав на крісло навпроти свого столу. Я примостилася на самому краєчку, готова зірватися з місця будь-якої миті. Шкіра крісла рипнула піді мною, видаючи мою нервозність. Аларік перекладав якісь папери на столі, вираз його обличчя був нечитабельним. Серце в моїх грудях виконувало олімпійську гімнастичну програму. «Я помітив дещо тривожне». Він підняв погляд, і його блакитні очі прошили мене наскрізь. Він усе згадав. Мене звільнять, принизять, і я, напевно, закінчу в якомусь реаліті-шоу під назвою «Я спала зі своїм босом». «Ви не виходили на зв'язок учора, коли я був відсутній». Чекайте, що? З усіх речей, про які він міг заговорити, він вибрав саме цю? «Як моя асистентка, я очікую, що ви будете підтримувати контакт, особливо під час непередбачених відсутностей». Його тон мав ту фірмову владність Аларіка Стерлінга, від якої ніяковіли члени правління і пітніли конкуренти. Мій рот відкривався і закривався, наче в риби без води. Як я мала на це відповісти? «Вибачте, що не дзвонила, я була надто зайнята екзистенційною кризою після нашої пригоди під кайфом, де ви називали мене іншим ім'ям»? «Я перепрошую, містере Стерлінгу. Я думала...» Я думала, ви відсипаєтеся після всього, що між нами сталося. Я думала, вам потрібен простір. Я багато чого думала, але нічого з цього не могла сказати вголос. «Ви думали?» Пронизливий погляд Аларіка змусив клітини мого мозку чинити масове самогубство. «Я думала... ну...» У роті пересохло сильніше, ніж у Сахарі. Що мені сказати? Різкий дзвінок телефону розрізав напругу. Рінгтон відлунював у його кабінеті, наче хор ангелів. Дякую тобі, милостивий всесвіте! Розділ 4 Евеліна Різкий дзвінок вклинився в нашу розмову, наче божественне втручання. Я мало не розплакалася від полегшення. Аларік підняв брову. «Це ваш телефон». О. Точно. Мій телефон. Той самий, що зараз верещить у моїй кишені, як банші, чиї голосові зв’язки застрягли в блендері. «Мені дуже шкода, містере Стерлінгу». Я зашарілася, ледь не впустивши телефон, перш ніж відповісти. «Алло?» «Це Евеліна Торн?» — пролунав сухий клінічний голос. «Так, слухаю». «Це медичний центр Святого Юди. Вашу матір, Міріам Торн, доставили до нашого відділення невідкладної допомоги...» Світ похитнувся. Бездоганний офіс, дорогий стіл Аларіка, горизонт Мангеттена — усе перетворилося на безглузді плями. «Що сталося? Вона...» «Зараз її стан стабільний, але вам потрібно негайно приїхати». Я підхопилася з крісла. «Я зараз буду». «Евеліно?» Голос Аларіка повернув мене до реальності. «Що сталося?» «Моя мама — вона в реанімації. Мені треба йти...» Я неозначено махнула рукою в бік дверей. «Сайлас вас відвезе». «Що? Ні, я не можу...» «Сайласе», — промовив Аларік у свій телефон. «Зустрінь міс Торн внизу. Відвези її до Святого Юди». «Містере Стерлінгу, справді, я можу...» «Йдіть». Його тон не допускав заперечень. Поїздка в ліфті здалася нескінченною. Сайлас, водій Аларіка, чекав біля розкішного чорного авто. Він мовчки відчинив двері, його зазвичай суворий вираз обличчя пом'якшився від співчуття. Транспорт рухався зі швидкістю патоки. Я смикала коліном, перевіряючи телефон кожні тридцять секунд. Сайлас зловив мій погляд у дзеркалі заднього виду. «Будемо там за п'ять хвилин, міс Торн». Лікарняний запах ударив першим — цей специфічний мікс антисептика та розпачу. Я кинулася до стійки реєстрації. «Міріам Торн? Її привезли...» «Палата 304». Медсестра вказала на ліфт. «Доктор Венс чекає, щоб поговорити з вами». Мама виглядала зовсім маленькою на лікарняному ліжку, з її рук тяглися трубки. Але вона була жива. Дихала. Рівномірне пищання монітора стало моїм найулюбленішим звуком у світі. «Міс Торн?» Поруч з'явився лікар з планшетом у руках. «У вашої матері виникли серйозні ускладнення через її стан. Нам вдалося її стабілізувати, але надалі їй знадобиться спеціалізоване лікування». Я кивнула, полегшення зробило мої коліна ватяними. «Усе, що потрібно». «План лікування...» Він завагався. «Він досить дорогий. Самі лише ліки...» У мене всередині все обірвалося, коли він назвав суму. У цьому числі було більше нулів, ніж мій банківський рахунок бачив за все своє існування. «Я розумію». Мій голос звучав твердіше, ніж я почувалася. «Я з цим впораюся». Лікар кивнув і залишив мене наодинці з мамою та моїми думками, що йшли обертом. Сума, яку він назвав, могла б вистачити на розкішне авто або дизайнерську сумку, якби я купувала там, де Аларік. Лікарняний рахунок навис над мною, наче мультяшне ковадло, готове впасти в будь-яку мить. Моїх заощаджень не вистачило б і на половину. Кредитки вже були вичерпані після минулого перебування в лікарні. Я опустилася в пластикове крісло біля маминого ліжка, спеціально створене так, щоб відвідувачам було незручно. Можливо, вони думали, що дискомфорт змусить людей швидше йти. Але не на ту напали — я нікуди не збиралася. «Звісно, ми можемо скласти графік платежів», — прощебетала фахівець з оплати, занадто життєрадісна як для людини, що скидає фінансові ядерні бомби. На її бейджі було написано «Бренда». «Чудово». Я змусила себе посміхнутися. «Я обов'язково цим займуся». Займуся як? Пограбую банк? Відкрию OnlyFans? Продам органи на чорному ринку? Бренда підсунула мені папери, її французький манікюр постукував по бланках. «Просто підпишіть тут, тут і... тут». Вона вказувала на пунктирні лінії так, ніби давала вказівки до Діснейленду, а не до фінансової прірви. Я поставила свій підпис, намагаючись не думати про те, що кожен помах ручки фактично означав відмову від майбутнього моїх неіснуючих дітей — і, можливо, онуків — лише щоб покрити франшизу. «Ідеально!» Бренда просяяла. «Фінансовий відділ зв'яжеться з вами, щоб узгодити графік платежів». «Не можу дочекатися», — пробурмотіла я, дивлячись, як вона підстрибуючою ходою йде геть у своєму зручному взутті. Б’юся об заклад, у неї чудова медична страховка. Мама поворухнулася уві сні, і я взяла її за руку. Монітор ритмічно пікав, і кожен звук символізував черговий долар, якого в мене не було. З такими темпами мені треба виграти в лотерею. Шкода тільки, що на лотерейні квитки грошей теж немає. Коли я нарешті дісталася додому, квартира здалася мені порожньою і холодною. Я залишалася в лікарні до кінця годин відвідування, спостерігаючи за тим, як мама спить, і намагаючись не впасти в істерику через рахунки, що зростали. Мій телефон завібрував. На екрані з’явилося обличчя Фібі, зняте в розпал сміху на якійсь вечірці кілька місяців тому. Я відповіла на дзвінок, падаючи на диван. «Привіт». «Де ти була? Я цілий вечір намагаюся до тебе додзвонитися!» — голос Фібі тріщав у динаміку. «У лікарні. У мами був черговий напад». «О боже, Ів. Вона в порядку?» «Зараз стабільна. Але...» Я притиснула долоню до чола. «Рахунки, Фі. Вони астрономічні. На кшталт «продай-обидві-нирки-і-можливо-додай-легеню» астрономічні». «Скільки?» Я назвала суму. «Це...» «Так». Я вставилася в стелю. «Думаю взяти кредити, можливо, набрати додаткових годин на роботі». Мій голос затих. Навіть із переробітками математика не сходилася. Мені довелося б працювати приблизно триста годин на добу, а наскільки я пам'ятаю, в добі їх усього двадцять чотири. Голос Фібі пом'якшав. «Я можу допомогти. У мене є дещо на ощадному рахунку...» «Ні». Я випрямилася. «Категорично ні. Ти збираєш на свою фотостудію». «Яка може почекати. А твоя мама — ні». «Присягаюся, якщо ти спробуєш дати мені грошей, я заміню всі твої об'єктиви на пластикові іграшки». «Добре-добре». Вона пихнула. «Тоді дозволь мені допомогти по-іншому. Я знаю людей, які шукають помічника на неповний робочий день». «Яка саме допомога потрібна?» «Моїй подрузі Сієнній потрібен віртуальний асистент. Усього кілька годин вечорами, дистанційно. І є ще маркетингове агентство, якому потрібна людина для невеликих проєктів. Теж віддалено». «Ти ж знаєш, що в Sterling Global діє політика заборони на підробітки». «Половина бухгалтерії вечорами займається репетиторством з дітьми. Крім того, ти ж не збираєшся працювати на конкурентів. У Сієнни весільна агенція, а те маркетингове агентство працює з місцевими ресторанами». Я замислилася. «Про які гроші йдеться?» «За віртуального асистента платять тридцять за годину, а проєкти в агентстві бувають різні, але зазвичай платять добре». Мій ментальний калькулятор запрацював. Це дійсно могло б допомогти з лікарняними рахунками. «Але», — голос Фібі став серйозним, — «якщо тебе впіймають...» «Знаю, знаю. Негайне звільнення, чорний список, вічна ганьба, коти й собаки живуть разом, масова істерія». «Я просто кажу — будь обережна». «Коли це я не була обережною?» «Тобі цей список за алфавітом чи за хронологією?» «Я тебе ненавиджу». «Я тебе теж люблю. Я скину тобі контакти Сієнни». Наступного дня я намагалася поєднувати свою основну роботу, потайки переглядаючи навчальні матеріали Сієнни. Багатозадачність вийшла на новий рівень: я координувала зустрічі Аларіка, паралельно вивчаючи бази даних постачальників для весіль. «Міс Торн?» Голос Аларіка пролунав через селектор. Я різко закрила ноутбук, хоча він і не міг бачити весільні каталоги на моєму екрані. «Так, містере Стерлінгу?» «Контракт Беннета?» Точно. Контракт, який я мала перевірити ще годину тому, перш ніж заглибилася в логістику флористики. «Буде на вашому столі за п'ять хвилин». Я на швидкості проглянула сорок сторінок юридичного жаргону, мій мозок перемикався з корпоративної мови на весільну термінологію. Якщо я випадково напишу «поки смерть не розлучить нас» в угоді про злиття, винним буде недосип. До обіду мій мозок нагадував яєшню. Я швидко ковтала бутерброд, дивлячись навчальні відео без звуку і молячись, щоб ніхто не запитав, чому я так зацікавилася софтом для весільного планування. Повернувшись до столу, я потерла очі, намагаючись змусити електронну таблицю набути хоч якогось сенсу. Цифри танцювали на екрані, наче вони проходили кастинг на Бродвеї, і робили це вкрай невдало. «Міс Торн». Я мало не вистрибнула зі шкіри. Голос Аларіка через селектор не мав би мене так лякати — він не встановлював систему об’ємного звуку спеціально, щоб довести мене до інфаркту, — але нерви вже були на межі через дві роботи та приблизно сімнадцять різних видів почуття провини. «Так, містере Стерлінгу?» Мій голос був вищим за гелієву кульку на дитячому святі. «Зайдіть до мене». Розділ 5 Евеліна Шлях до його кабінету здавався прогулянкою по мінному полю на шпильках. Кожен крок наближав мене до потенційної катастрофи. Що, як він помітив вкладки з плануванням весіль, які я випадково залишила відкритими під час ранкової наради? Що, як він згадав, як називав мене Еловін? Стоячи перед його дверима, я глибоко вдихнула. Що б не сталося, я триматимуся з гідністю та професіоналізмом. Або принаймні постараюся не розплакатися на його дорогі меблі. Я штовхнула двері, очікуючи побачити Аларіка в оточенні роздруківок про мою таємну діяльність віртуального асистента. Натомість він сидів за столом, виглядаючи дратівливо бездоганним, тоді як я почувалася кімнатною рослиною, яку не поливали кілька тижнів. «Міс Торн». Він указав на крісло навпроти. «Сідайте». Я примостилася на краєчку, наче воно могло мене вкусити. «Щось не так?» «Саме це я і хотів у вас запитати». Його блакитні очі вставилися в мене з лазерною точністю. «Останнім часом ви виглядаєте розсіяною. Більше, ніж зазвичай». Він що, веде журнал моєї забудькуватості? «Я помітив, що сьогодні вранці ви ледь не відправили пропозицію для Сінгапуру в наш токійський офіс». О боже. Я справді це зробила. «Я встигла виправити це до...» «Учора ви призначили мою обідню зустріч на третю годину ночі». «Це було...» Насправді, тут у мене не було жодних виправдань. Я саме координувала графік виїзного весілля для Сієнни, коли робила той запис у календарі. «У вас усе гаразд?» Його голос пом'якшав. «Ваша мама — як вона почувається?» Його щира турбота застала мене зненацька. «Її стан стабільний. Дякую, що запитали, і за те, що прислали Сайласа того дня». «Евеліно». Він нахилився вперед, і моє серце зробило дивний кульбіт. «Якщо вам потрібна допомога, просто скажіть». Я кліпнула очима. Це Аларік Стерлінг пропонує мені емоційну підтримку? Можливо, я заснула за столом, і це якийсь дивний сон, викликаний завеликою кількістю кави та уроків з весільного планування. «Я...» Слова застрягли в горлі. Він запитував як мій бос? Як хлопець, який п’яним цілував мене і називав іншим ім’ям? Як стурбований друг? Друг? Ага, авжеж. Скоро я почну вірити в єдинорогів та доступну оренду житла на Мангеттені. Наче прочитавши мою внутрішню кризу, він додав: «У компанії є програми для співробітників, які опинилися в надзвичайних ситуаціях. Медична допомога, тимчасова відпустка, фінансова підтримка». О. Зрозуміло. Це був Професійний Аларік. Набагато безпечніша територія, ніж усе інше. «Дякую, містере Стерлінгу. Я вивчу ці програми, якщо... коли вони мені знадобляться». Я витиснула посмішку, яка більше нагадувала судому обличчя. «Вам не потрібно чекати, поки ситуація стане критичною». Він підняв брову. «Це не зовсім вдала бізнес-стратегія». Це каже людина, яка одного разу купила цілу яхту лише тому, що їй сподобалася її пафосна назва. Але я залишила цю думку при собі. «Я ціную вашу турботу, справді. Але в мене все під контролем». Так само під контролем, як Канзас у центрі торнадо. «Звісно». Він відкинувся на спинку крісла, явно не повіривши жодному слову. «Просто пам'ятайте, що мої двері завжди відчинені». «Дякую, сер». Я підвелася, готова втекти, поки він не відчув мою паніку або не помітив таблицю з плануванням весіль, яку я згорнула на робочому столі. «О, і Евеліно?» Я завмерла на півшляху до дверей. «Так?» «Наступного разу, коли призначатимете обідню зустріч на третю ночі, переконайтеся, що вона з кимось з іншого часового поясу. Принаймні тоді ми зможемо вдати, що це було навмисно». Це був жарт? Від Аларіка Стерлінга? Я точно заснула за столом. «Я матиму це на увазі». Я поспішила вийти, поки моє обличчя не набуло кольору пожежної машини. Наступні кілька днів були виром хаосу та кофеїну. Моє життя перетворилося на нескінченний цикл офісної роботи, завдань віртуального асистента та вивчення весільних послуг. «Евеліно, ти в порядку?» — голос Фібі пролунав у телефоні одного вечора, коли я згорбилася над ноутбуком, а пальці літали по клавіатурі. «Дивлячись, що ти маєш на увазі під «в порядку», — пробурмотіла я, перемикаючи вкладки між розкладом Аларіка та списком контактів постачальників. «Якщо «в порядку» означає тонути в роботі й думати про те, щоб харчуватися однією мівіною заради економії грошей, то так, я цілком в порядку». «Тобі треба зробити перерву». «Перерву?» — я безрадісно засміялася. «Що це? Якийсь новий додаток?» «Просто не перегори, добре? Ти потрібна нам при здоровому глузді». «Здоровий глузд переоцінюють», — пробурмотіла я, дивлячись на годинник. Було далеко за північ. Знову. Я ввійшла в ритм — або, точніше, у кероване піке. Кожна година неспання була на обліку, кожна хвилина розпланована з військовою точністю. Усе працювало непогано до середини четверга, коли все пішло прахом. «Міс Торн!» — голос Аларіка прогримів через селектор. «Де містер Чжао?» Моє серце зупинилося. Містер Чжао? Важливий клієнт, зустріч з яким була призначена на... о ні. Я кинулася перевіряти календар, мій мозок був заплутаним клубком дат і годин. «Е-е, зустріч із ним завтра о...» «Ні». Тон Аларіка міг би заморозити лаву. «Вона була сьогодні о 15:00». Паніка нахлинула, наче холодна вода. Я глянула на годинник: 15:15. «Я... мені так шкода», — заїкалася я. «Я, мабуть, переплутала дати в календарі». «До мене в кабінет. Негайно». Селектор вимкнувся з остаточністю кришки труни. Я схопила планшет і фактично побігла до його кабінету, мої підбори цокали по підлозі, як таймер до моєї страти. Коли я влетіла в двері, Аларік стояв біля вікна, його плечі були напружені під ідеально пошитим костюмом. «Сідайте». Він не обернувся. Я впала в крісло, стискаючи планшет, як щит. «Містере Стерлінгу, я можу пояснити...» «Справді?» — він різко розвернувся, вираз його обличчя був нечитабельним. «Бо та Евеліна Торн, яку я знаю, не плутає зустрічі. Компанія містера Чжао забезпечує сорок відсотків нашої частки на азійському ринку. Ви хоч уявляєте, якої шкоди ваша помилка могла завдати компанії?» Я відкрила рот, але слова не виходили. Він мав рацію. Зазвичай я була прискіпливою, організованою та майже одержимою деталями. «Евеліна Торн, яку я знаю, не призначає зустрічі на третю ночі й не відправляє контракти в неправильні офіси». Він підійшов до свого столу, кожен його крок був навмисним. «Та Евеліна десь зникла за останні кілька тижнів». «Я просто була...» «Зайнята? Чим саме?» Щось у його тоні змусило мою шкіру вкритися сиротами. «Ви хочете самі розповісти мені, що відбувається?» Він нахилився над столом. «Поки це не стало серйознішим за пропущену зустріч?» «Сер, я обіцяю, це більше не повториться. У мене просто були деякі особисті...» «Особисті справи?» Він узяв папку і кинув її на стіл між нами. «Як-от підробіток віртуальним асистентом?» О боже. Він розкрив папку, в якій були скріншоти електронних листів, контрактів та документів з планування весіль. «Можливо, ви хочете пояснити оце?» «Я... як ви...» «Наш ІТ-відділ помітив незвичну активність на вашому робочому комп'ютері». Він виглядав радше розчарованим, ніж розгніваним. «Сайти з планування весіль. Навчальні модулі для віртуальних асистентів. Контракти із зовнішніми клієнтами». Моя кар'єра пролетіла перед очима. Разом зі здатністю платити за оренду, купувати їжу чи покривати мамині рахунки. «Містере Стерлінгу, будь ласка». Мій голос здригнувся. «Я можу все пояснити». «Я слухаю». «Мама знову захворіла. Медичні рахунки нас просто душать. Страховка покриває менше половини, і я не знала, що ще робити. Мені потрібен був додатковий дохід, а ці роботи були віддаленими, і я думала, що якщо буду обережною...» «Якщо ви будете обережною, то вас не впіймають?» — закінчив він моє речення. «Ви порушили умови свого контракту. Компанія має право звільнити вас і подати до суду за порушення договору». Сльози підступили до очей. «Будь ласка. Я негайно припиню додаткову роботу. Мені просто потрібно більше часу, щоб проявити себе. Щоб усе виправити». Аларік довго дивився на мене, і його суворий вираз обличчя змінився на щось зовсім інше. «У мене є рішення для вас. Але спочатку нам потрібно обговорити те, що сталося тієї ночі». У мене всередині все обірвалося. «Тієї ночі?» «Коли ви знайшли мене в моєму пентгаусі». «О, це. Вам було недобре, тому я викликала лікаря. Це все». «Лікар знайшов сліди досить небезпечної речовини в моєму організмі. Якби ви його не викликали...» Він нахилився вперед. «Ви, ймовірно, врятували мені життя, Евеліно». Полегшення захлиснуло мене. Він дякував мені. Це було добре. Це була безпечна територія. «Будь-хто на моєму місці зробив би те саме», — пробурмотіла я. «Справа в тому...» Він підвівся і обійшов стіл. «Лікарю потрібно точно знати, що відбувалося до того, як він приїхав. Для його діагнозу». Я трохи відсунула крісло назад. «Я розповіла йому все важливе». «Справді?» Він примостився на краєчку свого столу, занадто близько для мого спокою. «Бо в мене є ці... фрагменти спогадів. Досить цікаві». Моє обличчя запалало. «Вам варто більше відпочивати. Пити воду. Приймати вітаміни». Він раптом засміявся. «Це ваша медична порада?» «Я не лікар». Я вчепилася в підлокітники крісла. «Хіба ви не маєте ставити ці запитання йому?» «Я запитую вас. Що сталося в тому пентгаусі?» «Нічого! Я допомогла вам лягти. Викликала лікаря. Кінець історії». Він сягнув у кишеню і дістав те, від чого моє серце ледь не зупинилося: мою гумку для волосся — ту саму, фіолетову, з маленьким метеликом. «Тоді що це робило в моєму ліжку?» Я вставилася на гумку, що звисала з його пальців.